Історія нашого закладу

Наша школа - найстарша школа Лиманщини!

Все почалося в рік вікопомний Так, як у всякому житті, 1867 – початок нашого путі… З.В.Бєляй, с.Шандриголове, 2002р.

​ Перша сторінка історії народної освіти на теперішній Лиманщині відводиться по праву нашій школі, найстарішій школі Ізюмського повіту Шандриголівської волості. Час заснування земської трирічної школи - 1867 рік. Довідок про перших вчителів та учнів в архівах не збереглося. Розвитку народної освіти сприяла сільська інтелігенція, яких було в волосному селищі небагато. Перш за все це сім’ї Головчанських, Могилянських. До 1902 року, як розповідають старожили, в селі була церковно- парафіяльна школа з одним учителем, яка містилася в бідній селянській хаті з малесенькими віконцями і земляною долівкою. Клас мав кілька стільців і стіл, за який сідав тільки той, хто вчився писати. У 1910 р. в селі відкрилася так звана народна школа, а точніше земська. Але в ній навчалося мало дітей шкільного віку. Навчальною частиною завідував Могилянський Феодосій Дмитрович, вчителями працювали Цибульникова (Могилянська) Раїса Стефанівна та Мураховська Ірина. Закон Божий викладав отець А. Любарський. Опікунів школою не було. Викладання рідною мовою і читання українських книжок суворо заборонялося. Старожили розповідали, що в 1913 р. жандарми заарештували кількох учнів тільки за те, що вони читали поему Т.Г. Шевченка « Гайдамаки». У 1912- 1914 рр. у школі навчалося 80 учнів та було чотири викладача. До 1924 року була трикласна освіта, а з 1924 року почав працювати четвертий клас. Подальшу освіту здобували (але, звичайно, лише деякі учні) у м. Ізюмі. У 1928 році – відбувся перший випуск 7 класу. У 1936 році – випуск 8 класу, у 1941 році був перший випуск десятого класу. З 1990 року школа стала одинадцятирічною. Нинішня будівля школи складається з двох частин: одна – будівництва середини 30-х років, друга – кінця 70-х років минулого століття. Школа – це цілий світ, і є два центри цього Всесвіту – Учитель і Учень. Саме учні та вчителі перетворюють звичайну будівлю в особливий – киплячий, вируючий, гамірний, але добрий дім, де з кожним роком одні стають мудріші, інші розумніші і всі разом – ближче та рідніше один одному. Ми пишаємося самими різноманітними проявами талантів випускників нашої школи: це і знатні механізатори, майстри машинного доїння, свинарки, наукові співробітники, військові, лікарі, залізничники, поети, вчителі і, звичайно ж, просто гарні люди. Багато наших випускників продовжують сіяти розумне, добре, вічне у багатьох школах, вишах колишнього Радянського Союзу.

Видатні випускники.

Петро Лаврентійович Гутченко (04.09.1921р.-18.08.1942р.) - молодший політрук, хоробро захищав підступи до Сталінграда. 18 серпня 1942 року він разом з житомирянином Олександром Покальчуком у вирішальну хвилину бою за станицю Клітську здійснили груповий кидок на ворожу точку і своїми тілами закрили амбразуру фашистського дзоту. За це вони посмертно удостоєні ордена Леніна. І хоча керівництво Краснолиманщини неодноразово зверталося у Москву з ґрунтовними клопотаннями про присвоєння звання Героя Радянського Союзу сміливцям, щоразу з Москви отримували одну й ту ж відповідь: «Орден Леніна – дуже висока нагорода Батьківщини». Зазначимо, що всесвітньо відомий Олександр Матросов закрив амбразуру 23 лютого 1943 року, тобто пізніше за нашого земляка на 7 місяців. Наш земляк разом з Олександром Покальчуком вперше в історії Великої Вітчизняної війни здійснили груповий кидок на ворожу точку, і, таким чином, дали можливість звільнити станицю Клітську й зайняти прилеглі до неї висоти. Цим самим був підготовлений плацдарм для наступу, а пізніше – оточення і знищення шостої німецької армії Паулюса під Сталінградом. Головчанський Арсеній Никанорович (11.03.1885р. - 14.12.1915р.) – землевласник хутора Литва села Шандриголове, кандидат Харківського університету (закінчив історико-філологічний факультет), кооператор, організатор спілки споживачів, кредитної спілки та сільськогоспо-дарської спілки в селі Шандриголове, організатор гуртків для постановки спектаклів кращих зразків ідейного українського мистецтва. За ініціативою кооператора у селі відкриваються кооперативний млин, цегляний завод, Народний Дім, відкривається книжкова торгівля. Арсеній Никанорович мріє про створення вільної народної школи та розробляє її проект і програму. Вихованцями школи повинно було стати усе селянське населення: підростаюче та доросле, чоловіки та жінки. Програма школи охоплювала загальноосвітні предмети та прикладні знання: кооперацію, сільське господарство, медицину. Але в умовах царської дійсності це починання не вдалося реалізувати у життя: школа не була дозволена. Головчанський Арсеній був у числі засновників харківської організації споживачів спілок півдня Росії, керівником правління Каси дрібного кредиту у місті Харкові. Головчанський А.Н. загинув під час першої світової війни 14 грудня 1915 року у бою з австрійцями під Чернівцями. За гробом Арсенія Никаноровича (про що свідчать матеріали вісника «Потребитель»), коли його тіло було доставлене на батьківщину, йшло декілька тисяч людей, більшість з яких плакали. Його любили як кращого свого друга, що відгукувався на потреби народні. У серпні 1917 року у Харкові було прийняте рішення про відкриття кооперативної школи імені А.Н.Головчанського у м. Харків. Школа почала функціонувати з листопада 1917 року. Серед учнів школи були офіцери, юнкера, інші військові та селяни. Для отримання практичного досвіду учні направлялися до окремих кооперативів, вони відвідували крамниці один раз на тиждень по три години. За роки радянської влади кооперативна школа зазнала багато реформувань, перестала носити ім’я нашого односельця, як представника класу поміщиків. На сьогоднішній день (з 2005 року) – це кооперативний торгово-економічний коледж, розташований у місті Харкові, вулиця Нечетенська набережна, 14 (директор коледжу Вініченко Катерина). Зіна Василівна Бєляй (08.08.1947р. - 02.11.2006р.) - громадський діяч, член спілки письменників, журналістів України, людина з великої букви, серце якої перестало битися 2 листопада 2006 року. Трагедія Зіни Бєляй почалася з дитинства. Тяжка, довготривала хвороба, інвалідна коляска. В глухому сільському провулку дім на околиці села. Клени, рогіз та одинока мама. Перспективи? Ніяких. Про що міг мріяти в її положенні найбільш відчайдушний оптиміст. Важко уявити, як би склалася доля дівчини, якщо б у 16 гірких років « не прийшов» до неї той, кого вона називала своїм вчителем – Вітольд Миколайович Длугашевський – письменник, художник, інвалід з чотирнадцяти років, людина сильна духом, талановита від Бога. Завдяки його вмовлянням та зусиллям Зіна знову продовжила освіту, майже з нуля. Училася в першу чергу бути людиною. Саме цю науку - бути людиною - сповідував їй вчитель, долю якого Зіна тепер наче повторювала. Навчалася боротися за кожен день, за кожне слово У дім Зіни приходили журналісти і місцеві поети, представники культурної спільноти району, школярі і вчителі, друзі. У чому ж справа, в чому ж магнітна сила цього дому? Частково сама господарка відповіла на це питання. «Союзницей не стала горю…». Це, мабуть головне. І ми, хто сьогодні лише доторкнулися душею до цього важкого життя, ще самі не можемо зрозуміти, що не всім нам воно було б під силу, нам, здоровим, сильним… Але Зіна Бєляй, у якої сила руки була всього 200 грамів, яка олівець могла тримати лише 15 хвилин, життя це зрозуміла. Богатирство це від високої щедрості, від віри в людей, від віри в майбутнє. І ми з почуттям великої гордості визнаємо, що така людина жила, існувала реально, насправді, саме у наш час та саме на нашій землі. Цебренко Марія Василівна (31.07.1940р.) – доктор хімічних наук, професор кафедри технології полімерів і хімічних волокон Київського національного університету технологій та дизайну, академік Української технологічної академії, заслужений діяч наук і техніки України. Марія Василівна часто приїздить до рідного села, відвідує школу, спілкується з учнями. Під час однієї з таких зустрічей жінка познайомила нас із своїм життєвим шляхом. Ось про що ми дізналися. Народилася майбутній вчений в мальовничому селі Шандриголове в 1940 році в сім’ї простих селян. Батька свого не пам’ятає. Мама, Олександра Фоменко, неграмотна жінка, працювала в колгоспі. Всього було, але навіки закарбувалося в серці Марійки те, що розраховувати треба лише на власні сили. З дитинства зрозуміла, що досягти чогось вагомого можна лише працею. Мріяла про навчання в столиці України – красені Києві. Закінчила школу із срібною медаллю, але для поїздки на навчання цього було мало. Треба було мати ще довідку про те, що ти не член колгоспу. Вдалося зламати перепони. В 1957 році отримала паспорт. Подалася до технологічного інституту легкої промисловості. Напружені роки навчання: життя в гуртожитку на одну стипендію, в гардеробі – одне платтячко, та тяга до навчання, молодість і оптимізм своє взяли. Стала спеціалістом. Марія Василівна прагне вчитися далі. Працюючи у рідному вузі, здає кандидатський мінімум. Постійне навчання, труд… Вони дали свої плоди. В лютому 1986 року стає доктором хімічних наук, а в червні 1990-го – професором кафедри технології переробки пластмас та еластомерів. Ще через три роки – Марія Василівна Цебренко – академік. На передодні березневих жіночих свят 1996 року Указом Президента України Леоніда Кучми наша землячка удостоєна почесного звання «Заслужений діяч науки і техніки України». Наступного року отримала міжнародну премію Сороса. Як одну з великих і видатних авторитетів серед біографій відомих в усьому світі особистостей Американський біографічний інститут проголосив її Жінкою 2000 року. У 2008 році Марія Василівна за Указом Президента України Віктора Ющенка стає Лауреатом Державної Премії України в галузі науки та техніки. Це визнання видатних досягнень жінки - вченого. Фільтри, створені академіком Цебренко, сьогодні використовуються і на вітчизняних, і на закордонних підприємствах. Наукові статті Марії Василівни друкуються у вітчизняних та зарубіжних виданнях. Ось так, проста шандриголівська дівчина, дякуючи власній працелюбності і прагненню до знань, стала відомим вченим.